|
Уявіть собі деяку кількість людей, які ненавидять і лихословлять на одного. Уявіть собі його відчуття, емоції, переживання... Злість, ненависть, безнадія... А тепер уявіть собі істоту, яку щодня проклинають мільйони... Уявіть собі істоту, яку ненавидять тисячі років... Важко уявити, в якому він тепер стані... |
|
Не такий страшний Чорт, яким його малюють... Народна мудрість |
|
Колись давно жили ми у раю, Тоді ми навіть сорому не знали. Не знали горя, болю і жалю, Ходили босі й одягу не мали. І все було казкове і просте, Просто життя і більш нічого. І Змій казковий говорив про те, Що не казав ніхто до нього. – О, люди! Голі і сліпі! Невже ви будете так далі жити? О, люди! Черви у крупі! Вам треба взутися і щось надіти. І він одів наш розум у знання, І ще приніс нам мудрості плоди. Як пташка та годує пташеня, Він їжу дав нам і подав води. А бог побачив піклування і турботу, І не стерпів він до рабів любов. – Для чого спраглим подаєш ти воду? Чому знанням годуєш знов і знов? А він мовчав і очі опустив, Лиш трохи згодом спробував сказати: – Для чого, господи, рабів ти натворив? Невже для втіхи щоб карати? – То може ти заступишся за них?, – У відповідь почув він бога голос. А може хочеш крил позбутися своїх? Упасти хочеш як від вітру колос? – Чому ти злий, о господи?, – спитав він. Невже добро твоє лише для прикриття? Хіба ти кинеш долі на поталу Тобою ж створене дитя? Та божество було вже хворе гнівом. У серці бога загорілась лють. – Смоли кипіння стане твоїм співом, А пташенята тебе проклянуть! І сталось так – упав Великий Ангел, А люди, як перед котом щурі, Упали на коліна перед богом І Прометея свого прокляли... Спливає час, вода тече невпинно, Багато довелося нам пройти. Давно на ноги стала вже людина Та правду сховану не може осягти. Безкрилий Ангел... Він давно страждає... Покинутий, самотній... ледь живий, Але надія в серці його не згасає На пташенят своїх: на дочок і синів. Він вірить в нас, колись прекрасний ангел, Він жде той час і ту годину, Коли із попелу повстане знов В ім’я Людини. 08.2008 |
